Опівночі, в сипкім осянні,
в порожній дім мій ти ввійшла.
І все, в дзеркалах, стало давнім,
все, що згадав, що ти знайшла.
Хоч не було вже анічого
між цими стінами зі скла,
крім хвиль повітря вже вогкого
та тіней, яких тьма сікла.
Коли мій погляд, в аметисті,
за мури ливсь, де сяяв шліх,
де якісь спалахи склянисті
текли з безодень віч твоїх;
вночі, в моїй порожній хаті,
де, в віддзеркалених кутах,
рефракції, мов скла відтяті,
відсвічували шлях в огнях,
яким вернулась ти в прозорість
спустошень внутрішніх моїх.
Ветхим, вмить, стало все, мов прорість
осянь з навкіл, вже нічиїх.
Пристінки звузились. Дороги
знов подались вже не туди.
І щось, в свічадах, донезмоги
блищало барвами слюди.
Опівночі, в сипкім осянні,
коли вернулась ти сюди,
де все лишилось досі давнім,
між цими стінами з води.
