Ми, вдосвіта, бачимо вікна в дзеркалах
і скло за склянистим прозрінням дощів.
Призвілля спустіле в пустих ареалах,
спросонку, нас манить в спустошеність снів,
де вітру бракують відтінки тінисті.
Щось синє відтінює прозір з-між нас.
Навпроти, пінисті, біліють, інисті
вібрації сяйва, що дме звідкілясь.
І видно, ще видно, видніє, вчергове,
димчастий діаметр озонних озер.
Повітря просапує щось поверхове
в вітринах, де вилиски вітер зітер.
І стерті півтіні, і відсвіти, й лети
прозорі сліди залишають кругом,
немов задзеркалля чужої планети,
мов позирки наші, оздоблені склом,
коли, понад все, ще видніє вириста
водойма в свічадах, де сяють льоди.
Ми бачимо знову: павітер, дочиста,
стирає нюанси зі світла й води.
Й немає нічого в порожнім повітрі.
Й не видно отінень. Ніде. Нічиїх.
Щось палко палає в прозорій палітрі
всіх подихів наших, і поглядів всіх.