***
Стоїмо тут та розглядуємо осяння.
Неначе знаходимось
на тій самій землі.
Переповненій небом
та чимось надмір явним,
що постає поривно нічим. Поспіль.
В повітрі з якого вилляли кольори,
які загусли якраз над вітринами
з акваріумами; над сухаристим піском.
В води, де зникає сяйво височин,
а уступ країв поєднується з іншими
повностями. Чистішими за
будь-який наявний контур.
Очевидний та наближений до глибів наших очей;
доповік повторених зображень. Відбитих
в глибочінях дистильованої тьми,
мов на плівах рідинного скла.
***
Все, що розглядуєш, можу прозирнути
тільки в присутність тьми. Коли просторінь
губить будь-який сяйний вимір
та вже не знаходиться ані часу для
марних здогадів. Дальше від того
в що віриш, падають кольорові скла в ріку.
Перерізують темне повітря, розчавлені тіні,
підіймаючи свої крила аж до отвору з вежі,
в той момент коли вода з-понад сухого піску
затікає з мого сну в твій сон. Саме в тім місці,
де бачу, як находжу камінь, якого закинув
у небо. Важкий та прозорий.
Розколюючи підвіконня базиліки.
Порожняву потрібну для
появи сонця; щорана. Вакуум з якого витікає
світло, тільки щоби я міг примислити, що ти
можеш бачити все, що повинно
бути присутнім. Бувати довіку.
Навіть і тоді, коли в усьому буде тільки тьма.
***
У всій цій розлозі не було жодного місця,
яснішого за близькість осяяну твоїм взором.
Навіть і тоді, коли ти відходила, а в повітрі
вдержувався той самий блиск.
Начебто й не з цих вимірів,
відхилених аж до країв,
які утворювали реальність.
Коли ти підіймалася вище. До осянь,
яких не заплямили тіні. До тих піднебесь,
які не могли бути охоплені відбитками.
Ані склом вікна, бракуючи
з дзеркал з коридору. Ані стелею з водою,
що текла між двома площами
прозорої пластмаси. Навіть ані пристінками
в які вдарялись птахи надвечір’я.
Коли осереддя позбавлялося
повітря, а згадана мисль стверджувала
твою присутність. Той факт, що ти поверталася
тільки щоби ми могли розглядувати світло;
щоби лишалися поряд,
хоча й не були вже може саме тут.
