краще було б коли б ти кохав та губив
чим обманював себе що кохаєш
віщала мені ти коли ми рушали в останню дорогу
та не бачили вже ніякого дерева
навіть ані виноколу уже загубленої віддалі
щось що пригадувалось що було зовсім іншим
чим в дійсності
суховій осріблений осяннями які сягали
аж за межі всього баченого
коли наші погляди проймали щораз ясніше повітря
мов зі скла яке не зволяло взнати
прозорість власних тіней
навіть ані сніжні дерева нагадуючи щось інше
підводячись в тих місцях де
усе мерещилось вдосталь ілюзорним
мовбито саме там не було би уже анічого
майже анічого
через те що ми не знали чи в тім дозвіллі
вже вочевидь забутім
ще існувало ще й сьогодні все ж щонайменше щось
абищо
той вертоград де ми забували дихати
коли зустрічались увостаннє
та вже й не знали чи все що кохали
запропащали назавжди
через те що може що все те
приналежало тільки нашій уяві
але аніяк світу
з якого вирушали в остатню дорогу
ми йшли разом
чим дальше від всього того що нагадували
що могло бути дійсним
все що існувало все-таки
світилось та було видимим наче дерева буцімто зі скла
останньої зими з далекої землі
було присутнім поспіль
тривало завжди
може навіть і зараз коли ти казала
що краще було б коли б я кохав та губив
чим продовжував оманювати себе що кохаю
ще кохаю
навіть і на цій планеті з-поміж двох зірок
де світло триває всякчас
заливає чіткі форми чимсь-то живим
вічно живим
