доволі пізно знов приходжу сюди
але далебі вже не знаходжу анікого
з тих котрі вирушили із-за синизни що розтала
в небі іншого минулого
десь де мої сліди
вгавають поміж місцем в якім вже не має мене
та плацом до якого не встигаю дійти
щоби могти вчувати себе вдосталь одиноким
стороннім та присутнім
як і зараз
коли розглядуючи щось
що матеріалізується тільки на заході
стою та жду чимраз довше
чим міг би тривати будь-який спогад
коли запитуюсь все ж
чи не дійшов надміру далеко
коли ніхто вже не слідує за мною
і ніхто й не знає чи існую і я ще десь
навіть і тут де починаю розуміти
той факт що усе це
зобов’язується тільки гадці яка впроваджує мене
все дальше від усього чого можна б ще бачити
навіть і мигцем
на інших зображеннях та іншими днями
осібно тими котрі
озброєні тільки якимись флуоресцентними каганцями
щовечора починають
відходити якось звільна
від фіолетового нюансу дощів
нагадуючи віддаль
зокрема в ті моменти коли
мені удається нагадати
тих котрі дістають
завжди інше світло
щоби могли б дивитись аж до закраїн
за якими
започинає світ їхньої уяви
широчезні обшири
повні могил
переповнених різнобарвними кістками
та чимось більш яснішим
чим усе те що й не повинно би
витати саме там
та ані тут
де існує здебільш місця
чим деінде
де вчащаю тільки щоби не віднайти вже нікого
з тих котрі нагадали б мені що і я ще існую десь
навіть і сьогодні
коли залишаюся розглядувати
це спустіле місце
позбавлене явних країв
визначених світлом уявленим
тими котрі прийшли ще до мене
саме тут
в цю безкінечність
в довічну теперішність
