Ненароком (wiersz klasyka)

ми на знаємось але іноді поминаємо те саме місто

покинуте багато років тому

місце до якого відбуваємо

з повік інших побережь

ти – з порту якого я домислюю іншим

чим бачиш його щовечора

я – з морку з-поміж вод

які течуть в протилежні напрямки

наче в твоїх снах

повних відбить ідентичних

тим з моєї дійсності

 

відсіль звідки відходжу назавжди

тільки щоби зміг забути усе те що не було аніколи

але продовжую вірити аж так завзято

що іноді складається враження

що починаю згадувати аж до дрібниці

мов і те що розглядуєш коли покидаєш гавань

надіючись що стрінимось

тільки щоби упізнатися десь

 

кмітуючи що пройдемо іншими дорогами

ще неіснуючими але вдосталь можливими

в безмірі дистанцій з-поміж нас

стезі які могли б привести до чогось конкретного

де нам було б дозволено бути поруч

не знати ким ми є

та лишень зрідка згадувати усе те що могло бути

мовби в снах тих котрі

абиякої ночі над'їжджають до того самого міста

 

витають непримітно в кварталах що існують

здебільш в їхніх мислях чим в очевидному дозвіллі

яке могло бути б доволі правдивим

якщо димне повітря

окреслило б околиці більш чіткішими тонами

чим отими зі спогадок з яких бракуємо

і в яких не знаємось

хоча й зріємо одного і того ж перехожого

що несе величезне дзеркало яке відбиває

всю темінь ночі

 

саме зараз коли забуваєш більшу частку

зі всього що колись-то здавалось безумовним

коли мій погляд заглиблюється в щось

більш темніше чим порожнеча з-навкіл

яка стекла мабуть з осередку тіні

що зараз перетинає вулицю

покидає наші сни мов якісь внутрішні обшири

що перетинаються саме в негаданій реальності

цього міста

розташованого між двома маргінесами вічного вогню