Осінній щоденник (wiersz klasyka)

Nikolas Kornesczan

 

1 вересня 

 

ти більш близько чим моя власна тінь

чим покрите листям простирадло

або мідяні полиски з-понад нас

 

повітря яке вдихаю – наче піщаний запах

шкіри та волосу твого

це ілюзія осені яка нагадуючи все

притримує мене живим

 

навіть і в цім покої готелю

де світла відображені дзеркалами зі стелі

коли засинаєш і все стає іншим

підносять твою тінь тільки щоби покрити нею

все моє тіло

 

все чого не можу уже учувати

тому що не можу снити

тому що не маю що снити

коли ти аж так близько

 

2 вересня

 

вересневий вечір

а ти кажеш що разом

ми прожили тільки роки без пір року

 

ведеш мене до країв баченого

знаючи що саме тут закінчується будь-яка теперішність

 

перед водою що підіймається до небес

мов свічадо яке не відображує вже аніщо

тому що поза ним починає світ

інших вимірів

 

наростають прозорості різної інтенсивності

яких наші погляди не можуть розрізнити

подібно повітрю просоченому нічною тьмою

з-між двох пір року

 

з наших поглядів майже світячи

через кольори що пливуть Беґою

та доходять сюди наче з майбутнього

яке здійснилося вже

 

з далей іншої осені

завжди жданої чужої завжди

 

 

3 вересня

 

вже не кажемо анічого

ніби проминали б зовсім інші години

 

на площі самітності підносяться

тільки кам’яні дерева та декілька артезіанських фонтанів

які сріблять прозорість розмаїтою водою

 

в центрі панує щось алегоричне

щось що не вписується в жодну знану форму

завжди змінює свої розміри

хоча здається виготовленим з металу

точніше зі ртуті

 

не торкає землі

а в мить в якій ти кажеш мені

що щось подібне навіть і не може існувати

ми вже не бачимо аніщо

 

могло бути будь-що

заперечую тебе

 

в порожнім місці знедавна

зараз сходить металева вільха

згодом більшість листя

навіть і слово листя

 

мовбито хтось записуючи усе те про що думаєш

приніс би порядок в нашу теперішність

тільки щоби більше не відчували необхідність

казати щось

 

 

4  вересня

 

я наче тиша

після шепотів чужинців

читаючи в залах муніципальної бібліотеки

апокрифічні писання які датують з невизначеного часу

 

кажеш що після наших прогулянок

дорогами без слідів

часто тобі здається що простір звідсіля

не приналежить теперішності

прожитій в чеканні

 

кажеш що він тільки місто

вписане в якісь ескізи

збережені мабуть

з іншого життя

набираючи контурів тільки якщо

осягаємо асиметричні віддалі

обхоплюючи це місце

між неосяжністю відомих відстаней

 

я мовчу тому що не впевнений

чи у цім готелі без інших клієнтів

за нашою виїмкою

та між цими будинками

мов якісь вирізи

примножені до безкінечності

можна існувати навіть і в реальності

 

 

5  вересня

 

уникаєш залишатися більше чим триває

будь-яка зміна

мов екстаз відчутий

при доторку теплої тіні

коли стоячи на світлі

бачу прозорості з-поміж кольорів

сунучи постійно

до інших горизонтів

 

начебто все подобало

з чимось зовсім іншим

деякі з тими яких забуваємо

а інші з нічим гідним тямувати

 

нібито Тимишвар був би повік іншим

щоразу коли абиякий камінь

затуляє сяйво осіннього повітря

 

і тоді на площі опери

на тривимірних екранах

стигне виноград

на напіввідкритих вустах

блищать нюанси мов від отрути

хтось торкається тремтячої тіні

яка згодом спалахує полум’ям

 

а ти не наважуєшся зазирати на те місце

в якім ми могли би щезнути назавжди

з конусі поглядів якихось усамітнених

забуваючи що ніщо не подобає

на те що подеколи тільки припускається

що могло бути б правдивим

 

присутнім на мості через Беґу

через воду яка доносить спілі кольори

саме з часів прожитих

минулого року

6  вересня

 

кажеш що нам треба б полишити

це ядро небуття

де нам здається

що зримо вперше

все що бачили

в наших спільних снах

 

споглядаємо за повік мінливими краями

начебто усе корилося б

постійним перемінам

 

поля отут простягаються

аж до маргінесу горизонту

що знаходиться на рівні твоїх ніг

факт що дозволяє нам крокувати

навіть понад усім тим що є реальним

начебто блукали б віддаленими

небесними світлами

 

близько до вакууму доступному

тим котрі доходять до Артерії Араду

 

та надмір далеко від смерті

яка тут в нашім місті

за останні вісімдесят і дев’ять років

не наспівала ще аніколи

 

7  вересня

 

з цього боку неба що тече рікою

мов в гіпотетичнім плані

територій які не змінюються аніколи

зберігаються якісь добре виділені зображення

що цікавлять нас особисто

 

може що правдива реальність тільки там

де нас не має в ці секунди

кажеш та згодом додаєш що знаходимось

саме в центрі просторового поділу

цілого міста

 

розглядуємо затемнення екранів

покритих целофаном та листяним мереживом

наче старалися б віднайти

абиякі уступи суттєвих відсутностей

 

бачимо усіх з мосту

але не знаємо чи інший берег

доступній світлові нашої теперішності

 

це подобає на той факт що простою нашою присутністю

додаємо необхідної консистенції

всьому баченому та уявленому як можливе

 

може що звідсіль можна іти

в будь-який напрям

навіть і до вулиць

нутряних околиць

розташованих між обріями

окресленими краями справдешньої реальності

кажеш розглядаючи небо

яке тече Беґою

 

8 вересня

 

ми самітні цими днями

спустошені тіні просохлі на сонці

порожні зсередини

позбавлені повітря

тільки густа тьма вечорами без людей

 

ми знову тут

в цій пустелі що зростає спроквола

на цім пляжі пустині проектованої

з балкону будівлі

державного театру

де в мушлях з водою

іншими днями

бутафори зберігали живими світила

які затікали з іншого сузір’я

 

зараз вже не має нікого аніде

місце здається невідповідним

щоби змогти розпочати

те що повинно було закінчитися

в ці моменти коли ми бачимо що і краї

через віддзеркалення

здається що анулюють самих себе 

з’являючись таким чином інші можливості

 

хоча ми ще й досі тут

хоча самітні

занадто самітні щоби ще змогти пригадати

будь-кого іншого

 

 

9 вересня

 

знаємо що в Парку Роз

справжніми являються тільки декілька ослонів

все те інше тільки вигадане

дерева та алеї

та всі ті що знаходяться

на тій самій відстані

 

неторкнуті аніким

навіть ані дощами які переганяють світло

вечорами якими не знаємо що саме

з того про що говоримо

приналежить теперішності

та які здогади не здійсняться

може аніколи

 

 

10 вересня

 

все здається таким же чужинним

невідчутним та майже позбавленим чогось що

розглядаючи ретельно

ти могла б припустити

що є доволі конкретним

 

я б сказав тоді

що є ідентичним зі всім тим чого не розумію

та що дотримується

встановлених форм

 

але поки не змінюється аніщо

не настоюю щодо деталей

начебто відстань

з-поміж мене і того що бачу

залишалась би тією ж

 

до речі все те що має вагомості зараз

це тільки сяйво з-поміж нас

що затекло здалека

з далеких далечин

мов з того простору в якім все що триває

якщо б не було бачене нами

навіть і не було сприйнятим

мов щось вже існуюче

 

саме так роз'ясняєш 

чому усе мариться нам настільки чужинським

начебто й не було аніколи торканим

та ані розташованим в абиякій черговості

а скоріш за все позбавлене будь-якого порядку

без сумніву визначуючи несподіваність

час нашої спільної долі

осінь в Тимишварі

 

 

 

 


86 wyświetleń
przysłano: 22 września 2019 (historia)

Nikolas Kornesczan

Inne teksty autora

Między wewnętrznymi granicami

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Між нутряними рубежами

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Осінній щоденник (2)

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Прозірності

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Адже й ми ще існуємо десь

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Strona korzysta z plików cookie w celu realizacji usług zgodnie z Polityką prywatności.
Możesz określić warunki przechowywania lub dostępu do cookie w Twojej przeglądarce.

Zgłoś obraźliwą treść

Uzasadnij swoje zgłoszenie.

wpisz wiadomość


lub tradycyjnie
login lub email
hasło