Привілля протяжного минулого (wiersz klasyka)

 

із-за землі ті звідсіля

не можуть покинути периметр цього міста

 

в їхнім тілі пронизує щось що резонує

з камінням та водою околишів

щось що повік придержує їх в цім майже забутім місці

розташованім між рубіконами витікань

надлишкових реалій

 

між межами вписаними в освітлення

що випручують із тьми тільки темні тони  

потрібні контрасту корисному чітким ствердженням

необхідні розділенню сяянню з їхніх поглядів

від скла дзеркал

якими плине щось прозоре

щось що полірує відбивні поверхні  

 

коли знають що не можуть відходити  

коли інші домислюють самі ці вечори

якими стають чимдалі живими

 

проходять крізь туман що закляк   

між вітринами повними неба та чогось

що не нагадує аніщо

що не уздрівалося ще аніде

 

знають що старіють тому що учувають як в серцях

жалить щось склянисте

 

це перші зародки землі

проростаючи в них всередині подібно щупальцям

які повинні би сумістити їх назовсім з цим місцем

де отепер майже зрять самих себе

наче в сні в котрім узнають власне обличчя

 

на старій світлині

приліпленій до плити чорного мармуру

на котрій гравіроване ще й їхнє ім’я

або чужі імена

яких не можуть нагадати аніяк

саме в цім привіллі

де земля тільки камінь

 

де немає дерев та не ростуть ані квіти

на чистинах з-між домів

де ті які ніколи не виборсувалися звідси

не знають якого кольору трава

 

спізнають тільки сірість неба мов спуз

схожий на захисний шар

прикриваючи пейзажі винного каменю

здійснені в темних тонах

 

тільки щоби ніхто

вже не міг б пригадати аніщо

 

як наприклад привілля доволі можливого минулого

птахи присниті на початку життя

або всі ті котрі відчужились аж так сильно

що їхнє ім’я вже не можна асоціювати

з нічим явним

 

навіть ані з трепетними відтінками

вітрів що квітнуть в сяйвах сутінків

та ані з пам'ятниками з центрального ринку

відірваними майже від власних контурів

коли блиск води що окреслює обрій

починає густішати

а в повітря пронизується щось мов з іншого життя

 

особлива прозорість придатна розбавити

погляди тих котрі не пізнають проймаючі тональності

та ані неповторні форми дерев та квітів  

 

узнають тільки те що бачать

все що займає окраїни тільки щоби утворити  

те що є потрібне ствердженню одвічної наявності

коли знають що в цій відсутності живих кольорів

в цім безкраїм камені з-під їхніх ніг

вже не може бути похований аніхто аніколи