Завбачаючи кончину (wiersz klasyka)

це ж саме те дивовижне враження

не вловлювати вже де знаходишся

в цім місті яке різниться від того з твоїх спогадів

на цих закинутих вулицях

між мурами оббитими травою

де колись-то знаходився універмаг

а зараз вже не має анічого обік

та ніхто вже не каже тобі що ти уже інший

коли приближаєшся до припасів повітря

згуслого в щось біле та майже відчутне на дотик

коли майже забуваєш хто ти є

в цім інтер’єрі де не рухається вже аніщо

за винятком твоєї тіні

через те що вже не має навіть ані теперішності

зокрема коли жадаєш знаходитися деінде

але знаєш що не можеш відійти  

від власного нутра  

аби бачити себе з іншої близькості  

наче з іншого часу

прожитого раніше

наче щось що вже не можна здумати

яким би виразним не здавалося б все

та як сильно тобі б не ввижалось

що все те що нагодилось було випадковим

а зараз коли бачиш як простір

допустимий що міг би ще існувати

навіть і за всім тим що здається імовірним

затікає саме усередину цього магазину

відчуваєш вітер повертаючи запах твоїх подихів

наче щось чужинське

наче повів підземного попелу

нагадуючи пломінь того вечора в якім

небо кровило аж цілий тиждень

в ті миті коли кінчався час других  

а ти починав відчуватися кимось іншим

чужаком який не знав майже нічого

забував усе та завше мав те враження

що все що відбувалось не було ненавмисним

оскільки і ця теперішність уже здійснилась

в цім місті що відрізняється чимраз більше

від того з твоїх пригадок

зараз коли приближаєшся до муру магазину

та вже не знаєш чи ти є тим котрий вже не вірить

що витає саме тут

в відсутність появ з-поблизу тебе

вигаданих будь-ким іншим

тими котрі могли існувати ще й нині

коли ти не завбачив б саме цей кінець