Між нутряними рубежами (wiersz klasyka)

Nikolas Kornesczan

***

уже й не учуваєш себе на своїм місці

ані в теперішності в якій знаєш

що ніколи вже не буде однаково

принаймні зараз коли міркуєш що ти є

саме тим ким розумієш що є

саме тут де уже не віднаходиш

жодного сліду землі

зумовлюючи інші можливості

додаєш іншого значення всьому баченому

неначе усе було б зовсім іншим

реальнішим чим усе те що можна бачити

та більш яснішим чим світло

яке нуліфікує кольори твоїх взорів

оздоблює окраїни без обрію

та без тих землистих нюансів

які могли б засвідчити

бодай і правдиву присутність

твою або того ким ти міг би стати

для будь-кого іншого

якщо ідучи крізь згущене повітря

підмітив би що побіля тебе

постійно шириться здебільш простору

чим потрібно би для згадки

 

***

в цім повітрі нагадуючи відсутність

прозорість та повів покинутих відстаней

інша з'ява є марною

коли гадаєш що довіку

уже не буде як оттепер  

щонайменше під цією небесною твердінню

де ніщо уже не нагадує тебе

того яким лишаєшся тільки в цім місці

всеосяжнім та повнім

близькостей які схрещуються

оставляють враження що тут існує

здебільш просторіні

чим десь інде

існує щось дифузне

в відсвітах суміжних прозоростей

та занадто багато вакууму

сторчить між затіннями

які уникають всі кольори та рельєфні обриси

оздоблені мокрим піском

на стільки важкі тіні що аж мариться

що вони були викопані та витягнені

відкілясь з-під землі

тільки щоби були виставлені перед тобою

мов каменисті та воскові статуетки

в цім повітрі в якім рішаєш зостатися

тільки таким яким ти був повсякчас

 

***

побіля вдержуються

тільки видумані місця

хоромини з яких бракують кілька спогадів

пристінки які відгороджують

та сходи якими колись

ти поривався до горішніх поверхів

бачив людей окрай обрію

узбережжя з битком набитими

землею плоскодонками

привезеною з інших країн

ти бачив себе там наче власну згадку

забував озирнутися

не охотив розпізнати рідний пісок

з камінням яке треба було перенести

в інше місце

на кордони пізнаного

тільки щоби відділити все бачене

від всього що можна було уявити

все що лишилося ще й тепер

тільки аби гарантувати знос перебулого часу

зроджуючи відсутність цих годин

в яких відчуваєш себе

чим більш віддаленим

навіть і від того кого уявляєш собі що є тобою

в цім домі без західних мурів

без фотографій з дверима

зачиненими назавжди

з людьми в дзеркалах

та човнами повними ґрунту

байдари що припливають з тих дистанцій

де залишилася одна тільки вода

 

***

забуваючи що ти самотній

ймеш віру що зміг би стати

кимось зовсім іншим

коли щось перетворюється на щось інше

саме в твоїх очах

віддалених від статуетки парсуна яка

старіє воднораз з тобою

неначе щонічно

повертаючись тією ж дорогою

котрою можна йти будь-куди

абиякий чужинець повертається аби

моделювати чорний мармур

не слухає тебе

велить вірити тільки в самого себе

мовбито усе те що існує

не мало б жодного сенсу

якщо не є сприйнятливим сповна

тобою та ним

та тим хто взнає вас обох

хоча й не знає що ви не пізнаєтеся

що є різними щоразу коли щось

з того що могло би існувати

ще нагадує тобі що ти самотній

 

***

вже не бачиш себе в верцадлах з вітрин

але ще ждеш

в місцях де вже не може трапитися ніщо

з всього того що повторюється безугавно

ані те що зобов’язує тебе відректися

того що не можеш забути

ані те що помагає пригадати інше існування

здебільш інтенсивніше

чим відсвіти цього повечір'я

які викривають твою наявність

саме в цих близькостях

подвоєних коливальними дзеркалами

в яких усе затікає звідкись ззовні

мов з глибів скла та сяйва

прожогом стає більш інтенсивнішим

чим повітря доокіл

що залишилось однаковим ще з початку днів

переповнених цими блискучими коливаннями

в яких вже не відчуваєш себе

коли не відбувається анічого

з того що міг би указати твій час

повторений інакше щораз коли торкаєш

скло свічада та не знаєш

з якої сторони находишся

звідкіля дивишся коли хтось проходить поруч

та вже й не бачить тебе

не може тебе торкнутись

 

***

бачиш як все відділяється

та стає унікальним

навіть і поблизу півкуль зі світла

в яких зберігається чисте повітря

між нутряними гранями

чим близько до твого міркування

та чим дальше від тіла

де вже не змінюється аніщо

хоча на шляхи простелені повітрям

з наповненого водою неба

приходять дивні та майже живі форми

які згинаються за кшталтом контурів

топлять краї будь-якої прояви

навіть і тих яких тільки прозираєш

коли віддаляєш тьму

щоби повернути гладь

згаданої поверхні   

але й не розумієш що залишаєшся все дальше

від будь-якого бар’єру

від землі та всього чого можна торкатись

що віддзеркалюється в очах абикого

та в чужих снах

 

 

 

 

 

 

 


187 wyświetleń
przysłano: 3 lipca 2019 (historia)

Nikolas Kornesczan

Inne teksty autora

Między wewnętrznymi granicami

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Осінній щоденник

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Осінній щоденник (2)

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Прозірності

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Адже й ми ще існуємо десь

Nikolas Kornesczan, wiersz klasyka

Strona korzysta z plików cookie w celu realizacji usług zgodnie z Polityką prywatności.
Możesz określić warunki przechowywania lub dostępu do cookie w Twojej przeglądarce.

Zgłoś obraźliwą treść

Uzasadnij swoje zgłoszenie.

wpisz wiadomość


lub tradycyjnie
login lub email
hasło