Literatura

Останній кінець (wiersz klasyka)

Nikolas Kornesczan

 

 

Попервах, беруться декілька кам’яних хрестів. Занурюються в землю.

До тих глибин, до яких навіть ані тіні не можуть дочапати;

марева тих котрі зостаються назовні, саме над баюрами.

 

Перегодя, з інших далей, приноситься інша земля.

Здебільш важка чим згадані постаті. Затвердла та глевка.

 

Затулюється нею весь вакуум, притриманий для розширення повітря.

Осібно, в містких місцях. Де обшир вже не ширшає

настільки ж, наче й там, де ще відчувається потреба

торкнути щось. Навіть і імена, гравіровані на холодних каміннях.

 

Відтак, ідеться до відділів надлишкових сильветок,

спроможних спотворити минулу правду. Забувається усе.

Буцімто ніколи не скоїлося би нічого несвійського,

вартого запам’ятати саме визначальними часами.

 

Зараз, коли тіні хрестів, яких витягують з землі,

торкані, здаються кінчастими та холодними. Мов різьблене каміння,

закинене десь неподалік дороги,

яка, здається, вже не веде аніде.

 

Навіть ані до просторів повітря розчиненого вітром;

повітря густіше за дим, за тінь єдиної особи,

дожидаючи кінець; запитуючись чи на цілій землі

залишилася б хоча би одна людина,

одна єдина людина зугарна згадати

принаймні хоча би одну однісіньку молитву. Останню.

 

„... щоби зміг би померти і я“, подумки ораторствує особа.

„щоби змогти померти й мені котрогось-то дня“.

 

 

 

 


przysłano: 9 stycznia 2020 (historia)

Nikolas Kornesczan

Inne teksty autora

Między wewnętrznymi granicami
Nikolas Kornesczan
Осінній щоденник
Nikolas Kornesczan
Ненароком
Nikolas Kornesczan
Центр простору
Nikolas Kornesczan
Прозірності
Nikolas Kornesczan
więcej tekstów »

Strona korzysta z plików cookie w celu realizacji usług zgodnie z Polityką prywatności.
Możesz określić warunki przechowywania lub dostępu do cookie w Twojej przeglądarce.

Zgłoś obraźliwą treść

Uzasadnij swoje zgłoszenie.

wpisz wiadomość

współpraca